Казка про склади

Голосні і приголосні звуки стали товаришувати і ходити парами. Але у деяких пар не виходило щось сказати. Наприклад, взялися за ручки Д та И (скажемо всі разом: «ДИ»), але це нічого не означало. Вони дуже засмутилися, тому їх прийшли втішати звуки В та О і розповіли, що у них теж нічого не виходить (усі разом: «ВО»). Тож вони взялися всі разом за ручки: ДИ-ВО. Раптом прибігли інші звуки і почали їх вітати: «У вас вийшло ДИВО!». І дійсно це було диво, бо окремо вони нічого не означали, а разом склали слово — «диво».Інші звуки теж почали ставати по двоє та навіть по троє, а потім підходили до інших таких групок і складали слова. Такі групки звуків почали називати складами, адже з них складається слово. Звуки утворювали багато слів зі складів: МА-МА, БА-БА тощо. Але вони помітили, що приголосні звуки не можуть самі утворювати склади, а лише за допомогою голосних звуків. Тоді біля одного голосного могло зібратися два, а інколи і три приголосних звука. А голосні звуки можуть утворювати частинки слова — склади — і без приголосних. Тож звуки прийшли до висновку, що скільки у слові голосних звуків, стільки і складів.


Як проводити дидактичну гру.

Своєрідність дидактичної гри полягає в тому, що вона дає можливість педагогу здійснювати навчання, вправляння, розвиток розумових здібностей, формування цінних рис особистості і взаємин дітей у доступній і привабливій для них ігровій формі.

Дидактична гра має свою сталу структуру, яка відрізняє її від іншої діяльності дітей: ігровий задум, ігрове завдання, ігрові дії, правила. Ігровий задум часто виражений у самій назві гри, іноді має форму ігрового завдання або ж виступає у формі інтелектуального завдання, яке потребує обдумування, порівняння, зіставлення. Він викликає жвавий інтерес у дітей, збуджує їх активність. Ігровий задум інколи виступає і як запитання (а якби?) або може мати форму загадки, в якій подані лише деякі умови. Ігрові дії у грі можуть бути дуже різноманітними, відповідно до віку дітей. В іграх малих дітей ігрові дії полягають у розкладанні картинок, у наслідувальних рухах. Ігрові дії старший дітей складніші, бо вони вимагають взаємодії одних дітей з іншими, послідовності, черговості. Це можуть бути й (інтелектуальні дії) порівняння, зіставлення, описування і т. д. Правила гри виконують функцію організуючого елемента гри. Вони дисциплінують дітей, вказують спосіб і послідовність дії, регулюють взаємовідносини дітей у грі. Всі структурні елементи дидактичної гри взаємозв'язані між собою, і відсутність одного з них руйнує гру. Без ігрового задуму та ігрових дій дидактична гра перетворюється у вправу.

Дидактичні ігри треба добирати відповідно до завдань навчально-виховної роботи. В молодшому віці за допомогою дидактичних ігор можна вчити дітей впізнавати і називати предмети та їх ознаки, розрізняти їх за формою, кольором, величиною, розміщенням у просторі, також робити прості узагальнення, групувати предмети за названими ознаками. Доцільно, щоб під час гри дитина бачила реальний предмет, включаючи в його сприймання якомога більше аналізаторів (оглянути предмет, пошукати, послухати, покуштувати тощо). Складнішою формою гри є порівняння предметів за однією чи двома ознаками: кольором, формою, величиною. Так підводять дітей до узагальнення. В іграх з картинками вихователь навчає малят порівнювати й добирати картинки за певним значенням (наприклад, до дорослих тварин підбирати їх дитинчат і т. д.).

Діти середнього дошкільного віку здатні оволодіти узагальненими родовими поняттями (наприклад, яблуко, груша, слива — це фрукт). З ними проводять ігри на порівняння та класифікацію предметів і їх зображення на картинках, формування числових понять. У процесі гри діти вчаться більш диференційовано розрізняти кольори і їх відтінки, геометричні форми.

У старшому дошкільному віці педагог за допомогою дидактичних ігор впорядковує і розширює сенсорний досвід дітей, вчить їх точно і швидко виділяти певні ознаки, порівнювати й групувати предмети за спільними ознаками.

Казка про приголосні звуки

Жили-були шість голосних звуків, які вміли гарно співати. Поряд з ними жило ще багато звуків, але вони співати не вміли. Іншим звукам також дуже хотілося співати, та коли вони намагалися це зробити, у них виходило шипіти — «Ш-ш-ш», пихтіти — «П-п-п», свистіти — «С-с-с», бумкати — «Б-б-б» тощо. Коли хтось промовляв ці звуки, повітря не виходило вільно з ротика, а зустрічало перешкоду: то губки стуляться (М, П, Б), то спинка язика підніметься і закриє прохід (К, Г, Х) і т. д.

Ці звуки можуть перешкоду зменшувати, ніби робити маленьку шпаринку, коли їх вимовляти не твердо, а м’яко (не Б, а Б’ і т. д.).

Та найгіршим було те, що ці звуки не могли гратися, як голосні. Наприклад, стануть у пару А та У (всі разом скажемо протяжно: «А-а-а-а-У-у-у-у»), і чуємо, як люди гукають в лісі одне одного. Поміняються місцями У й А (усі разом: «У-у-у-у-А-а-а-а») — чути, як плаче дитинка. Підбіжить І до А (всі разом: «І-і-і-і-А-а-а-а») — це десь неподалік закричав віслюк.

Як же хотілося сусідам голосних звуків теж так гратися! І ось вони попросили голосні звуки погратися з ними. Голосні звуки були добрими. Вони добре поміркували, як можна допомогти своїм сусідам і вирішили: щоб ті теж могли співати і так гратися, їм треба бути при голосних звуках. Сусідні звуки дуже зраділи. Відтоді вони стали називатися приголосними звуками. Тепер приголосні звуки стають у пару з голосними: скажімо, стали у пару А та М (усі разом: «АМ») — і чуємо, як мати годує малечу; а стали разом М з У (всі разом: «МУ-у-у-у») — замукала корова; до А підбігла Х (разом скажемо: «АХ») — і всі почули, як здивувалася людина.

Так голосні звуки допомогли приголосним звукам.

Кiлькiсть переглядiв: 436

Коментарi